Декількома словами
Конституційний суд Берліна дозволив проведення референдуму за народною ініціативою "Берлін без авто", яка пропонує заборонити приватний автомобільний рух у центрі міста. Для ініціювання референдуму необхідно зібрати 170 000 підписів. Критики називають ініціативу "радикальною" та інструментом тиску активістів.
Найвищий суд Берліна, Конституційний суд, визнав припустимою народну ініціативу "Берлін без авто" (Berlin autofrei). Тепер заявники мають право зібрати 170 000 підписів для ініціювання загальноміського референдуму.
Якщо за ініціативу проголосує щонайменше 25 відсотків усіх виборців, які мають право голосу, набуде чинності закон, який фактично заборонить рух приватних автомобілів у межах кільцевої міської електрички (S-Bahn-Ring). Згідно з параграфом 12 цього закону, використовувати особистий автомобіль у центральній частині міста буде дозволено лише 12 разів на рік, щоразу на строк не більше 24 годин.
За ініціативою "Берлін без авто" стоїть об'єднання під назвою "Vertrauensgesellschaft e.V.". За словами самих членів, вони складаються "як із пристрасних велосипедистів, так і з людей, які люблять ходити пішки або користуватися добре розвиненим громадським транспортом Берліна". Потреби всіх інших, хто користується автомобілем або залежить від нього, їх, за їхніми власними словами, не цікавлять.
Ця народна ініціатива настільки радикальна, що її важко описати словами. При цьому вона походить зовсім не від народу, а від невеликих радикальних груп, які хочуть нав'язати свою ідеологію.
Подібна ситуація склалася два роки тому з народним референдумом "Берлін 2030 – кліматично нейтральний", який із тріском провалився. Тоді кліматичні екстремісти об'єдналися в альянс "Klimaneustart Berlin", щоб добитися заборони транспортних засобів з двигунами внутрішнього згоряння.
Таким чином, принцип народного голосування ставиться з ніг на голову: по суті, народна ініціатива має давати можливість народу висловлювати свою волю проти уряду поза виборами. Громадяни повинні мати право об'єднуватися в протесті та ініціювати голосування – народний референдум.
Насправді ж екстремісти та лобістські групи використовують інструменти народної ініціативи та референдуму, щоб нав'язати свою волю народу. Якщо вони підозрюють, що народ не піде за їхньою волею, вони створюють погрози для політиків, кажучи депутатам: "Зробіть краще відразу те, що ми хочемо, інакше ви ризикуєте референдумом".
Так було вже з "Народним референдумом за велосипеди" 2015 року, вимоги якого у 2018 році увійшли до "Закону про мобільність", ухваленого коаліцією Червоно-червоно-зелених. За ним стояли великі лобістські групи ADFC та BUND. Коли Сенат пішов їм достатньо назустріч, вони згорнули кампанію і більше не хотіли запитувати думку народу.
Засіб народного законодавства був ухвалений у 2006 році через народне голосування (референдум). З того часу стало можливим ухвалювати закони в обхід парламенту через народну ініціативу та референдум. Наприклад, таким чином у травні 2014 року набув чинності "Закон про збереження Темпельхофського поля", який змушує Сенат відмовитися від будь-якої форми використання чи забудови колишнього летовища.
Народне законодавство викликає питання, на які досі не отримано відповідей. По-перше: народна ініціатива, хоч і повинна бути схвалена Сенатом – або у спірних випадках Конституційним судом – заявники не зобов'язані доводити, чи завдасть їхній закон шкоди. Відсутня будь-яка оцінка наслідків. Чи має так залишатися?
По-друге: закон набирає чинності, якщо за нього на народному референдумі проголосувало щонайменше 25 відсотків усіх виборців. Чому цієї меншості має бути достатньо, щоб запровадити закон, який має далекосяжні наслідки для всіх?
Народне законодавство перетворилося на ігровий майданчик для лівих та зелених активістів. Воно не було задумане для цього, і цьому слід покласти край.
