Декількома словами
«Щурячий король» – це рідкісне природне явище, при якому хвости кількох щурів заплутуються між собою, утворюючи єдиний клубок. Це не міф, а реальність, що найчастіше зустрічається серед молодих хатніх щурів і має історичне коріння як погана прикмета.
Таємничий клубок хутра, зубів і хвостів, всередині якого розгортається жорстока боротьба за виживання, відомий як «щурячий король». Це одне з найдивовижніших природних явищ, і воно дійсно існує.
«Щурячий король» – це не міф. Так називають групу щурів, чиї хвости нерозривно переплелися між собою. Найчастіше це молоді хатні щури (Rattus rattus), хвости яких особливо довгі та рухливі. Коли ці тварини живуть у тісних гніздах або норах, їхні хвости можуть зав'язуватися у вузли. Це відбувається через хапальний рефлекс у хвості щурів. При русі тварин цей клубок стягується настільки щільно, що щури не можуть звільнитися один від одного.
Особливо часто це явище зустрічається взимку, оскільки холод сприяє сплутуванню, коли вологі хвости примерзають один до одного. Уявлення про те, що щури навмисно сплітаються, сьогодні вважається застарілим.
Назва «щурячий король» походить з німецькомовних країн. Ймовірно, вона ґрунтується на уявленні, що в кожній групі панує король, і щури не виняток. На старовинних зображеннях він сидить на троні зі щурячих хвостів, з короною та скіпетром.
Раніше «щурячий король» також було образливим прізвиськом для дуже великих або жадібних людей. Лише пізніше цей термін став використовуватися для позначення реального феномену.
У Середньовіччі знахідка «щурячого короля» вважалася ознакою хвороби, смерті і, насамперед, чуми. Це було не без підстав, оскільки висока щільність щурів часто вказувала на погану гігієну. У літературі «щурячий король» стилізувався під монстра – багатоголового, моторошного і демонічного. Наприклад, Юліус Вольф у «Гамельнському щуролові» описує його як надприродну істоту, яку несуть його підлеглі родичі.
Виживання можливе, але лише на короткий час. Існують підтверджені випадки, коли «щурячий король» був знайдений живим. Окремі особини навіть демонстрували ознаки того, що їх забезпечували їжею інші щури. Хоча вони майже не могли пересуватися, їм, очевидно, вдавалося харчуватися залишками їжі або зернами, що обсипалися.
Однак у довгостроковій перспективі боротьба за виживання програна. Ці тварини стають легкою здобиччю, помирають від голоду, інфекцій або травм. Деякі з них були виявлені муміфікованими у вузьких будівельних конструкціях – збережені завдяки сухості та відсутності розкладання.
Найвідоміший «щурячий король» був знайдений у 1828 році в димарі в тюрингському Буххаймі поблизу Альтенбурга. Він складався з 32 мертвих, муміфікованих, зв'язаних щурів. Цей експонат можна побачити й досі в Музеї природознавства «Мавріціум» в Альтенбурзі.
У світі відомо близько 50-60 таких знахідок, причому майже всі вони походять з Центральної Європи: Німеччини, Франції, Прибалтики та Данії.
Феномен стає рідшим з початку XX століття. Причини цьому – поліпшення гігієни, скорочення популяції хатніх щурів та конкуренція з боку сірого щура (Rattus norvegicus), чий коротший хвіст практично не заплутується.
Аналогічне явище іноді зустрічається у молодих білок: їхні хвости не зв'язуються вузлом, але можуть склеюватися смолою, сміттям або гніздовим матеріалом. У Північній Америці та Канаді було виявлено кілька таких «білячих королів», найчастіше живими. Помічники розділили тварин і таким чином врятували їм життя.
