Декількома словами
Вчитель середньої школи Йонас Шрайбер з Мюнхена опублікував книгу, де відверто описує проблеми німецької освіти, включаючи залежність учнів від гаджетів, труднощі з інтеграцією та зниження успішності.
Мюнхен – Що не так із нашими школами? Вчитель реальної школи Йонас Шрайбер (31 рік) із Мюнхена знає це зі свого професійного досвіду. У своїй новій книзі він відверто називає проблеми, пов’язані з інтеграцією, цифровізацією та відсутністю відповідальності.
Проблема інтеграції: мовний бар'єр і культурні конфлікти
Шрайбер повідомляє, що частка дітей з міграційним походженням у його класах становить від 50 до 70 відсотків. Він підкреслює, що відмінності в мові, поведінці та очікуваннях часто є серйозними, і школа дедалі частіше не справляється з конструктивним вирішенням цих питань.
«Я був абсолютно шокований. Як може бути, що батьки, які живуть тут роками, не говорять жодного слова німецькою?»
Вчитель розповідає про батьківські збори, на яких присутні самі учні як перекладачі для своїх батьків. Крім того, він зазначає, що й у самих школярів є проблеми з німецькою мовою. «Я пояснюю одне й те саме речення п’ять разів у різних варіантах, і врешті-решт його все одно ніхто до ладу не розуміє». Він вважає, що не вистачає раннього мовного навчання для всіх дітей.
Шрайбер також торкається теми релігійної свободи, наводячи приклад учениці, яка раптово прийшла на заняття у паранджі. Він критикує те, що, попри чинні правила, колеги бояться вживати заходів. На його думку, релігійна свобода не повинна заходити так далеко, щоб перешкоджати передачі знань, наприклад, коли контрольні роботи не можна проводити під час мусульманського «Цукрового свята» через низьку відвідуваність.
Він також зауважує, що більшість учнів із міграційним походженням, маючи німецькі паспорти, за їхнім власним визнанням, не відчувають себе німцями. «Як вони зможуть колись стати частиною спільноти в Німеччині?» – запитує Шрайбер.
Залежність від гаджетів і провал цифровізації
За словами Шрайбера, багато школярів буквально залежні від мобільних ігор та соціальних мереж. Середній екранний час у вісім годин на день вважається нормою, «і це без урахування Netflix, телебачення чи консолі».
Попри цю залежність, школа активно впроваджує цифрові пристрої (наприклад, iPad) у навчальний процес. Шрайбер критикує, що у «великому шаленстві цифровізації» кожен учень отримав iPad, хоча багато вчителів виявилися не готовими до роботи з новими медіа. Замість того, щоб використовувати пристрої для навчання, школярі застосовують їх для ігор або списування.
«Таким чином, ми лише погіршили проблему ігроманії та залежності за державної підтримки», – підсумовує Шрайбер, наголошуючи, що уроки з планшетами технічно можливі, але не мають педагогічного супроводу.
Відсутність відповідальності та успішності
Шрайбер стверджує, що проблема криється не стільки в самих учнях, скільки в школі, яка розучилася «заохочувати та вимагати» успішності. Він вважає, що ідея досягнень надто мало підкреслюється в усіх сферах. Учні швидко розуміють, що людина, яка експлуатує соціальну систему, заробляє не набагато менше за того, хто наполегливо працює. Він закликає вчителів, батьків і політиків встановлювати чіткі межі, навіть у питаннях пунктуальності та відповідальності за власний розвиток.
Його спостереження підтверджують колеги з усієї Німеччини, а також мер Тюбінгена Борис Палмер, який написав передмову до книги.
